Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків)

Хто є ми самі?

(1–4) Це питання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас удома, на вулиці, в установі... На кожному кроці бачимо чорним по білому писане: хто ми — народ чи чернь, нація чи маса?.. Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це виразну відповідь ми вагаємося.
(5–10) Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що вповні і беззастережно заслуговуємо на назву народ. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з приголомшливим жалем стверджуємо, що величезна маса громадян не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість. Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість, і для чого її можна практично вжити? Не всім це ясно.
(11–19) За певних обставин нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже спрадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих людських істот. Наша душа готова для сприйняття лише тих суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.
(20–26) Що за національна свідомість? Багатьом ця справа видається туманною. Діди наші цілком вільно жили, бувши в національному тумані, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої діяльності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
(27–35) І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — постійне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді не деінде, а в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, нищили там усе, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони.
(36–48) Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду не належить ні до якого народу, не говорить ні одною мовою. Це не є народ. Це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується нашої молоді. Соромно, боляче бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва! Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих іноземців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, хто домінуючим є для нас: Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо в школі. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не народ, не якась спільна історична сила, а невиразна юрба, вічно принижена, без всяких ідеалів сіра маса.

За У. Самчуком
(602 слова)